“из всех цветов во вселенной
Ты избрал себе лишь одну лилию”
(3Ездр.5,24)
2018 рік, 26 вересня.
Предпразнство Воздвиження Хреста Господнього.
Юрівська школа. Велика світла простора зала.
Сьогодні тут проходить виставка світлин під назвою “Небо та квіти” ( краще мабуть було “Квіти для неба”).
Це частина великого щорічного шкільного заходу виставки квітів.
На протязі учбового дня всі дітки разом із своїми виховниками відвідали цей затишний зал. На початку показу на відведеній зоні серед живих квітів діти згадували календарні дати Богородичних свят: це і Успіння, і Різдво Богородиці, Покрова, і Введення. Згадали також і про завтрішнє Здвиження Хреста Господнього.
Звісна річ, для дітей День народження саме знайоме свято. Через те Різдво Пречистої стало головним в обговоренні. Школярі висловлювались щодо подарунків на цей рахунок: для одних найбільшим є сім’я, для когось – матуся, інші раді будь-якому привітанню, комусь важливо, що про тебе не забувають. Але обов’язковим є привітати іменинника в цей пам’ятний день квітами. Щодо квітів, діти віддали перевагу польовим красуням ніж квітам з магазинів. До того ж вони повинні збиратись із любов’ю.
Несподіваним було міркування про те, що земля-матінка ростить свої квіти, і кожна з них якби адресується комусь із небожителів – “Квіти – для Неба”.
Треба відмітити, що в нашому приході є доброю традицією приходити до храму із квітами з поля чи лісу або свого садочка. Чогось саме ці квіти по сімейному об’єднують людей на молитви.
Ідея фотовиставки народилась одного погожого літнього дня. Сфотографувати польові квіточки на фоні неба, зібравши такий букет, подарувати його Нашій Богородиці, Цариці Небесній. Сказано – зроблено.
Після того, як такий фотоальбом опубліковали на сайті, з’явилося бажання показати його в школі, тим паче і нагода з’явилася – виставка квітів.
Діти розглядають світлини під звути пташок та фортепіано вибираючи найкращу на свій погляд (знаючи дітей цікаво помітити що саме ця світлина підкреслює характер глядача).
Розповідь семінариста про свою знайому бабусю Марію та її внучку Настечку гармонійно доповнила дійство. А історія дійсно повчальна. Маленькій Насті ніяк не давалась шкільна грамота. І за порадою приходського священика бабуся та онука почали молити Богородицю перед її образом “Прибавление ума”. І зовсім не дивно, що дитина закінчила школу із золотою медаллю, а інститут з відзнакою. Дивна в цьому разі віра, надія та любов цих людей. Діти переконливо висловились, що то велике благо для людини – розмова із святими.
Спеціальні браслети для глядачів виставки стали частиною розіграшу спеціального призу, але, на жаль, його ніхто не виграв. (Організатори готовлять втішний приз.)
В цілому резонанс про мироприємство задовільний. А експонати тим часом готовляться з′явитись перед другими глядачами в другій школі.
+
Ще роздум по темі.
↓
Розмова на виставці:
̶̶̶ Квіти, квітки, “кветки”… от квітки є літературним словом чи ні ? ̶ запитують.
̶ Ні, ̶ відповідають, ̶ літературне – квіти, хоча і квітки теж літературне, а от “кветки” – ні. Замислююсь. Діалектичну мову не рахують літературною, висміхують, обзивають всіляко і зводять як кажуть з світу. Але це генетична пам’ять “коріння” окремо взятої етнічної спільноти… Тільки вдумайтесь! Тоді чому “ні”?
Мені згадалось моє дитинство: …подворок самий найдорощій для мане … садочок .. хата з високою прізьбою … старенька яблонька-паперовочка і між їмі геть в тєні ростуть трі корчікі, для мане на ту пору, вісокіх темно-сініх квєточок тої, пуд’язаниє шнурочком шоб нє лягалі на землю… колодезь з дерев’яним кадовбом і старою павутіною в углу…, а кругом його кветкі, кветкі, кветкі красноє рожі… і цвітуща невісока нєжненька медуніца з пчолками. У мане зараз перед очима тиє красниє і сініє кветочкі… і маті… шось коло їх робіть і з їмі тіхенько гомоніть-бубоніть.
Сьогодні на цій фотовиставці для мене ці “кветки” найрідніші і найсвятіші. І нічого помилкового немає, що їх ніхто не бачить – ці фотографії в моїй пам’яті назавжди.
Поетичні емоції після перегляду світлин.
↓
Біль коріння
Хмарка швидко плине в небі,
Наче човник на воді.
Люба квітка задивилась,
На те диво із землі.
Ох, і я б так полетіла,
Аж за обрій в синю даль.
Та не маю таких крил я,
А нажаль.
Тихий вітер те підслухав,
Й заходився навкруги.
Захотів підняти квітку,
Аж до неба, догори.
Зрозуміла те рослина,
Й намагалась що є сил.
Та коріння не пускало,
І чинило сильну біль.
Мабуть, марна й безнадійна,
Ця затія в даний час.
Милуватись одне одним,
Краще буде так для нас.
