Зі слів настоятеля Свято-Стрітенського храму, протоієрея Миколая:

 

“Історія церкви дуже цікава. Коли я сюди приїхав і йшов вулицею, на мене дивилися  як на цигана, тому що я був в рясі з великими рукавами. Люди виходили з дворів і дивувались, хто ж це йде? Чому виникла така реакція на священника? Сімдесят років достатньо для того, щоб в серцях людей все Боже вщухло. Найцікавіше було далі… Всяка історія життя починається з дітей. Так вийшло і в цей раз… Я побачився в школі з Галиною Адамівною Талах, директоркою… Ця розмова була для неї такого собі «комуністичного» характеру, вона перевіряла якого духу прийшла до неї людина, патріот чи не патріот, «наш» чи «не наш», і вона зрозуміла, що, мабуть, я не змінився з того часу, як вона мене навчала… Звісна річ, треба було з чогось починати оживляти людські душі, а без Бога це неможливо, і у цій істині ми знайшли точку дотику. Зрозуміло було, враховуючи до речі  і її багатий досвід, що починати треба з дітей…

…Провидінням Божим зустрів бабусю, яка сиділа на лавочці і до мене: «Можна вас на хвилиночку? В мене є донька, живе в Києві, працює при храмі, і ось їй священник подарував ікону, велику таку ікону. Якщо ви побудуєте храм, тоді я цю святиню на храм і віддам. Адже вона в мене дуже велика, на стінку її підвісити не можна, на ліжко її ставити теж незручно, а хату мазати треба… » Зайшов я в хату, роздивився, це була ікона нашої Цариці Небесної «Іверська» в дерев’яному кіоті, літографічна.

Пройшов деякий час… Нам в сільраді виділили кімнату ― це було перше офіційне приміщення за довгі роки, де зазвучала молитва, церковний піснеспів, вже не треба було збиратися по хатах, щоб посповідатися…”

 

І почалися дива…

 

 

Першим, хто зайшов в цю порожню кімнату була Божа Мати. Уявіть собі хресну ходу, яка запам’яталася всім: Іверська ікона Богородиці попереду та всі школярі за нею, і священник, який ледь-ледь стримує сльози. Ця подія, мабуть, мало чим відрізнялась від введення Пресвятої Богородиці до храму в свій час. Це були такі самі здивовані очі дітей і всіх, хто спостерігав за цим «вшестям». З цього моменту почалося будування храму: і в серцях людей і на церковнику… Так бабуся Ганна Адамівна Безпрозванна стримала свою обіцянку і виповнила всяку правду.

В ту пору на церковнику паслися кури та гуси навколо кам’яного хреста, який один лишився на згадку про згорілу в роки війни церкву.

Звісно, на цьому ж святому місці владика Віссаріон і благословив звести новий храм. «Владико, а як будувати, і з чого починати?» На це практичне запитання від отця Миколая архіієрей відповів, вказуючи рукою з пагорбу на горизонт лісу: «Божий сад. В ньому і беріть все, що треба.» В точності все так і збулося.

При розмітці ліній хрестообразного фундаменту церкви Олександр Іванович Талах, «прораб» церкви, Василь Анрійович Хільчук, Василь Андрійович Редько та батюшка були вкотре здивовані, коли викопали фундамент старої церкви з південної сторони, який співпав з відбитком мотузки!

 

 

«Тільки милістю Божою зводився храм. На будівництво все подавалось, як манна небесна. Проект храму був обраний не інакше, як промислом Господнім… через те, що всі запропоновані варіанти не витримували ніякої критики. Не раз мені доводилося бувати в музеї просто неба в Пирогові, але жодного разу не доходив до експозиції церковного зодчества Полісся. І коли я все ж таки дійшов, то побачивши його, став як вкопаний, бо був вражений неперевершеністю будівлі… Цей кисорицький храм відповідав не тільки пропорціям золотого перетину, а і моєму духовному прагненню. Я ж поліщук! І побачив своє ― рідне!

Величний і простий, як сам Господь.

 

Пропорції були вдало скопійовані з прив’язкою до місцевості та часу, але з неточністю в 5 сантиметрів по висоті. 

В музеї ласкаво надали контакти старшого наукового співробітника Сергія Володимировича Верговського, який допоміг відновити втрачену проектну документацію цієї унікальної споруди і накупольного хреста-благовісника. Низький уклін від всіх поліщуків і, зокрема яровців за збереження нашої перлини Полісся і  за можливість продовжувати традицію місцевого зодчества найвищого зразка по зроблених ескізах. Доречно тут сказати, що на будівництво храму повинні заохочуватися найкращі фахівці своєї справи, колись вони звалися церковними теслями. Таким спадкоємцем таланту зодчества був і наш Володимир Довгаль, онук церковного теслі. Як він знайшовся? Ніяк не могли зробити косину в зрубі. На рішення цієї проблеми було покладено три місяці, і все марно. Руки поникли, на вулиці осінь, а зруб треба накрити. Пішли навмання, як старці на Захід напитуватися людей, хто б підказав таких знаючих  майстрів… І знову затремтіли ноги від радості, коли ми побачили тільки-но збудований храм, з такою ж косиною, в одному з рокитнянських чоловічих монастирів.

З тих пір Володимир більше вже не працював у магнатів, на його рахунку сьогодні п’ять храмів по благочинню. Так змінилася доля людини…”

Треба додати ще про одну будівлю. Розмова піде про теплий храм святителя Миколая, що навпроти Свято-Стрітенського вищезгаданого.

“…В мене з дітьми склалися добрі стосунки… ― каже настоятель, ― ми збиралися в наданій сільрадою кімнаті, потім обжили ще один закинутий дім і, врешті, опинилися серед зими перед відкритим небом. Сумно, але що вдієш, таке життя, завжди знаходиться хазяїн на готове, так кажуть. Про цю сумну звістку я поділився ще з однією бабусею. Пройшла зима, одного разу навесні підійшла до мене після служби ця бабуся з конвертом і сказала:

― Це на вашу воскресну школу, ― і кинула його в карнавку.

В конверті була така сумма, якої б вистачило на цілий будинок. Я поїхав до неї перепитати чи не переплутала вона конверти. Бабуся відповіла, що ні.

― Я поділилася вашою смутою з своєю сестрою. На ту мить до нас на кухню заглянув племінник, який щойно повернувся з роботи, і на запитання чому ми такі невеселі, ми розповіли про нашу розмову.

― Не сумуйте, я щойно отримав заробітну плату, віддайте цей конверт, хай батюшка не скитається по селу.

В листопаді цього ж року ми вже служили в теплому храмі на честь Святого Миколая. Діти залюбки приходять і гріються біля каміну, зігріваючи серця ще й Божим словом.

Слава Богу за все!”

Історія села

 

 

 

 

У розділ “Кам‘яний вік” цього ж автора в перелік населених пунктів, в яких знайдені мегалітичні споруди, входить і Юрово.

---

Мегаліти (від грец. μέγας (мегас) + λίϑος (літос) — великий + камінь) — доісторичні споруди з величезних кам’яних блоків. Мегалітична архітектура — поширене явище пізнього неоліту і бронзової епохи.

 

 

Про дуб на Турку

 

За переказом старих людей, на вигоні, за селом, на великому полі, за часів турецького нашестя, нелюди повбивали дітей. Мабуть з тих пір і по цей час ця місцевість зветься Турок. Назву цього урочища дублюють також і різні історичні джерела. Велетенський 400-річний дуб, який росте на узліссі ― це найстарший “мешканець” цього урочища, хоч його від тих подій і відокремлює майже 4 століття.

 

Наступний експонат, як доказ історії села ― карта Овруцького повіту. В руслі річки Уборть відзначено наше село. Назва села суперечлива, тому  слідкуйте за оновленнями сайту про дослідження і розвиток цієї теми.

 

 

Панська гора

 

На фотографіях так званої “Панської гори”, з висоти пташиного польоту, видно рови-окопи, ці рукотворні укріплення датуються 1914 – 1916рр., період Першої світової війни. Гільзи марковані 1909-1918 роками, як не сумно, але були знайдені тут.

 

Юрівська волость

 

Юрівська волость була заснована в 1831-1832рр. та проіснувала по 1923 р. В 1920 році до неї входило 32 населених пункти.

За переданням селянам в Юрово «Волю» дарували в місцевій церкві. Для цього приїхали уповноважені  від царя, які зачитували народу «Маніфест» про дарування  «Волі селянам» . Поряд з наданням багатьох громадських прав, селяни одержали право і на землю, але її потрібно було викупити, а це проводилося впродовж двох-трьох років. Проте в знак вдячності і поваги до царя Олександра ІІ , який дарував селянам волю, біля волосної управи йому було встановлено бюст.

 

В 2006 р. за рішенням Житомирської обласної адміністрації, за участю державного архіву  Житомирської області, було видано довідник «Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини 1795- 2006», в якому вказуються назви всіх хуторів і одрубів, що були утворені в 1906-1911 роках.  З цього довідника ми дізнаємося, що вихід селян на хутори і одруби в нашому поліському краї був дуже активний. Так, селяни с. Юрово  утворили 30 хуторів, а саме: Балавші, Берлене, Бір, Божанка, Бутки, Бучок, Голишова липа, Городець, Довжиця, Засаллє, Закунахов’є, Золози, Заріччя, Зелене лядо, Кобилки, Котловиська, Криницьке, Крушина, Лозки, Ножка, Оси, Пенька, Рожанівка, Селець, Сковрошинь, Спросіка, Степаница, Ступище, Турок, Шевцова гора. Частина населення залишилася в селі, а земельні ділянки мала на відрубах. Всі ці хутори значилися на обліку станом на 17.12. 1926 року, і були ліквідовані в тридцятих роках при утворенні колгоспів та зведені у село.

Роди

 

На цих землях спокон віку велися роди: Кети, Сидорики, Оменкі та інші. Найбільші з них ― Талахи та Мурмили.

 

 

 

 

 

 

 

Джерела

---

 

• Археологическая карта Волынской губернии
• Добірка матеріалу використаного при створенні краєзнавчого шкільного музею